БУЛИ СОБІ ЧУМАКИ

 

    

    Колись давно, коли ще не було ані залізниць, ані асфальтованих доріг, коли ще не їздили автомобілі, безкрайніми степами нашої Батьківщини котилися чумацькі вози, сповнені усякого добра.

    Чого тільки не возили чумаки : і сушену рибу, і всілякі прянощі, і вина заморські, і тканини шовкові – 60-80 мільйонів пудів вантажів на рік. Та найперше, що везли чумаки, це – сіль.

-  Я люблю тебе, як сіль – сказала в одній з казок татові королю одна з його доньок  і вигнав той її з дому.

   А інша донька порівняла свою любов із золотом та коштовностями.

   Та коли вся сіль зникла і перетворилася в золото, а люди перестали їсти і                 стали хворіти , тато зрозумів свою доньку і її соляного принца.

   У 17 ст. сіль була дорогим продуктом. А сільничка, навіть була необхідним атрибутом дипломатії.

   Перш ніж підписати договір, дипломат вмочав у сіль шматочок хліба і з’їдав його. Оголошення війни супроводжувалося перекиданням сільнички і розси-панням солі в сторону дипломата держави, якій робився виклик.

  На банкеті гостей садовили відповідно його статусу.  Шанованішого гостя садовили ближче до сільнички, а інших подалі. Звідси й приказка :« Пішов не солоно ївши».

   І зараз про хорошого друга говорять , що разом пуд солі з’їли, дорогих гостей зустрічають з хлібом-сіллю на рушнику, а розсипана сіль – то до сварки.

  Татари словом «чумак» називали візника. І в нас воно прижилося. Треба було мати неабияку силу духу і мужність , щоб обрати долю чумака. Ризи-куючи власним життям,  їхали вони небезпечними шляхами, де на них чекали розбійники і негода.

  Їхати навесні і восени було неможливо, бо дороги ставали непрохідними, а коли застрявав віз, що важив 20 пудів, а на ньому ще й товару 120 пудів ( пуд – 16, 38 кг), то треба було мати неабияку силу, щоб впоратися з такою бідою.

  Чумацький віз ще називали мажею, бо осі коліс змазували дьогтем, щоб краще котилися. Як у загадці : передні колеса не можуть втекти, а задні не можуть наздогнати.

  При виготовленні мажі намагалися не використовувати заліза, бо воно, казали чумаки, притягає грім. До того ж залізо коштувало недешево.

  Та найголовнішим у чумакуванні був вибір «двигуна» для возів, тобто волів. Адже їм треба було пройти з вантажем до двох тисяч верств. Звідси й приказка : «Працює, як віл».

  Враховувалося все : і масть, і вгодованість, і розмір рогів, і товщина ніг, і стан копит. В дорогу вони ходили з чотирирічного віку. Їх добре доглядали і берегли.

   Знали чумаки і про лікувальні властивості  жиру свиней, собак, борсуків, ведмедів, гусячого, їжакового, кротового, гадючого, черепашиного, якими лікували  багато хвороб.

   Саме чумаки заклали сучасні дороги. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, а дороги з’єднували лише найближчі села, чумаки прокладали власні маршрути, прив’язуючись до річок , щоб мати доступ до прісної води.

   Збираючись у дорогу, чумаки організовували цілі валки возів, навіть, близько 100. Вибирали отамана, шапку якого прикрашали червоною квіткою. Його треба було слухатися обов’язково. Слово отамана – закон. У валці була напіввійськова дисципліна. Їжу варили й волів у нічний час стерегли почергово.

   У дорогу брали півня «Будимира». Він слугував і годинником, і барометром. Півень співав опівночі, у 3 години, у 6 і опівдні.

  Також валку супроводжували ще й собаки. При нападі ворогів вони створювали фронт у тилу розбійників.

  У чумацькій пісні співали :  Гей, ішли чумаки в дорогу.

                                                     Гей, в понеділок ярма парували,

                                                     Гей, у вівторок вози підчиняли,

                                                     Гей, а в середу воли годували,

                                                    Гей, а в четвер воли напували,

                                                    Гей, у п’ятницю з родом попрощались,

                                                    Гей, а в суботу молилися Богу,

                                                    Гей, а в неділю рушили в дорогу…

    Старий чумак виносив із хати свячену воду, кропив нею вози й волів. Прощаючись, тричі цілувалися з рідними і промовляли : « Господи! Благослови в час добрий!»

   В обід чумаки розводили велике багаття і варили куліш.  Обов’язкові компоненти – пшоно і сало. Решта – що знайдеться. Смачним вважався густий куліш, а не той , де «крупинка за крупинкою ганяється з дубинкою». М’ясо дичини, яку полювали в дорозі, було  гарним доповненням.

   У Перекопі на них очікували з нетерпінням, адже продаж солі приносив чималий прибуток казні кримського хана.

   На Південь чумаки везли пшеницю, мед, сушену садовину, які з Одеси купці відправляли за кордон. Додому  брали рибу і сіль. Жінкам – тканини, хустки, намисто, прянощі, чоловікам – пояси, штани, саф’ян на чоботи, смушок на шапки, дітям горішків та цукерок. Церкві – ладан (ароматну смолу) і священник завжди в храмі молився за щасливе повернення чумаків додому.

   Чумаків поважали, бо вони « люди бувалі, сходили світа, багато бачили, багато знають».

   За літо разів по три  ходили чумаки на південь, а з настанням холодів поверталися додому. « Як прийшла Покрова, сиди, чумаче, вдома», - каже народне прислів’я.

    Мій прапрадід теж чумакував, а потім купив млина.

  Давно відійшло в минуле чумацтво. Але воно полишило слід , навіть, у високих небесах. Влітку вночі на небі з північного заходу на південний схід можна побачити зоряну дорогу – світлу туманну смугу, зіткану з незліченної кількості зірок. Це галактика , за якою можна визначити напрям руху. На Україні з давніх-давен її називають Чумацький Шлях.